Абдулразак Гурна: «Не дивно, що європейські країни проявляють більше співчуття до українців, ніж африканці»

«Викорінення - це глобальне явище, і ми бачимо це вже багато років», - сказав Абдулразак Гурна, лауреат Нобелівської премії 2021 року, на конференції Zoom з десятками журналістів з усього світу. Організований Пінгвін Випадковий будинок з іспанського видання The Sea (Salamander), роман, спочатку опублікований в 2001 році як Біля моря , возз'єднання тривало трохи більше години. Там він розглядав літературні, а також кон'юнктурні питання.

Критично класифікований як «постколоніальний письменник», Гурна народився в 1948 році в Занзібарі, архіпелазі в Танзанії біля узбережжя Східної Африки. Він пише романи англійською мовою і живе у Великобританії. Він є професором і дослідником, що спеціалізується на колоніалізмі в Африці, Карибському басейні та Індії. Він приїхав до Англії у віці 18 років, поодинці. «Я приїхав, проживши життя, і це дуже важко забути», - сказав він на конференції. Зі свого характеру біженця він спостерігає (і оповідає) світ.

Він наступив на англійську землю як біженця з мусульманською меншиною, яку переслідували. До цього часу література була невловимою. У Занзібарі було дуже мало книжкових магазинів, у них було мало книг, які також були дорогими. Освіта, яку він отримав там, була «британська колоніальна освіта». Бібліотеки теж були не дуже переповнені, і більшість їхніх книг були старими. Йому було 21 рік, коли він почав більш методично писати. З тих пір вона ніколи не зупинялася.

У віці 32 років вступив до університету Байеро Кано в Нігерії. Він продовжив навчання в університеті Кента, де здобув докторську ступінь. В даний час він є професором і директором бакалаврату кафедри англійської мови. Окрім того, що він є оповідачем, він є дослідником. Його основний інтерес полягає в британському постколоніальному писемності, головним чином в текстах, що циркулюють в африканській, індуїстській та карибській колоніях.

Питання про російсько-український конфлікт було вимушено. Про українських біженців він сказав, що «вони повинні лякатися. Я відчуваю співчуття. Це, безсумнівно, жорстокий і недоброзичливий напад на будинки багатьох людей. Єдине, що ви можете відчути, це те, що страшно це свідчити», додавши: «Багато відгукнулися співчуттям, особливо сусідні країни. Не всі народи так добре сприймаються. Дуже сумно, як ці люди змушені тікати з дому».

«Я не впевнений, що газети чи широка громадськість більше співчувають біженцям», - вагався він і негайно відкрив картину, коли журналісти запитали його про диференціальне ставлення центральних країн з українськими біженцями та біженцями з інших районів за межами Європи: «Неможливо не знати, що ці речі відбуваються», - сказав письменник.

«Відбувається щось інше: в Європі небажання до чужих людей і це нічого нового. Це стосується відстані до людей, які приїжджають з півдня світу. Це небажання - расизм. Німеччина приймала сирійців, Іспанія та Португалія привітали багатьох людей. Але в багатьох країнах про іммігрантів говорять як про злочинців, як про людей, які крадуть процвітання, які руйнують комфортне життя тих, хто там знаходиться», - сказав він.

«Не дивно, що європейські країни проявляють більше співчуття до українців, ніж африканці: це власна сім'я, вони є їхніми сусідами. Не дивно, що сумно, що така людська турбота не поширюється на афганців або іракців. Це послужило викриття упередженого ставлення. Це єдине позитивне, що ми можемо вийти з усього цього», - продовжив він.

Він також говорив про постколоніальну літературу як про фундаментальну парадигму, оскільки «колоніалізм сприймається як належне». «Насправді, —сказав він, - це вивчити зустріч між європейцями та людьми з інших місць, якими б не були інші місця. Це дуже корисна концепція, але якщо хтось знайде інший спосіб, ми можемо поставити на неї іншу мітку». Ці зустрічі, ці культурні зіткнення - це те, що цікавить його як дослідника, а також як оповідача.

Чому ми читаємо? «Для задоволення введення тексту, для задоволення від слів, написаних красиво, для сприйняття, яке дозволяє нам заглибитися в епізод і зрозуміти іншу людину, що допомагає нам зрозуміти себе. Література допомагає нам розпізнати себе, але нас також зачіпає речі, яких ми не знаємо. Щось, чого ви не знали, з літературою ви можете побачити це глибше», - відповів він.

Для Абдулразака Гурна«людська природа дозволяє нам красу, також розуміється як щедрість, але ми також здатні робити дуже потворні речі. Іноді, на мій відчай, здається, що ми більш здатні робити потворні речі, ніж красиві». Він додав: «Скільки індіанців виграли Нобелівську премію? Скільки китайців? Європейці завжди перемагали. Чому? Відповідь очевидна: невелика вартість віддається неєвропейським виробництвам. Можливо, забігаючи вперед, все почне змінюватися. У певному сенсі це вже відбувається».

Салех Омар, 65-річний купець, прибуває в аеропорт Гатвік з ящиком з червоного дерева, наповненою пахощами та підробленим паспортом. Він тікає з міфічного острова Занзібар, він біженець. Саме так вона починається біля моря. «Коли ви читаєте, ви навряд чи наважуєтесь дихати, боячись порушити заклинання», - сказав The Times , тоді як для Спостерігача це «поетичний маніфест проти тиранії мови, коли використовується як інструмент держав».

Важливим у літературі, каже Гурна, є «знайти голос, щоб розповісти досвід»; тоді мова йде про те, щоб «довіряти доброму судженню, яку ми маємо». «Я оптимістично ставиться до майбутнього книг», - сказав він, пояснюючи: «Більше книг продається, ніж раніше, і це не тому, що люди не можуть читати в Інтернеті, а тому, що люди хочуть мати книги в руках. Навіть якщо їх читають на папері або на екранах, це книги. Інтернет є перевагою для студентів, які не мають грошей».

«Ви не можете кинути книгу в танк, щоб зупинити її, - розмірковував він, - але література може пояснити речі, щоб ми могли боротися пізніше. Я не думаю, що авторитарна людина читає книгу і каже: «Я все життя помилявся, я змінюся, мені буде приємно», але багато людей мали одкровення. Література повідомила нас не тирана, а решта, щоб тирани не зловживали нами».

Про Нобелівську премію, його головний приз, він сказав: «Це змінило моє життя, це зробило мене дуже щасливим приєднатися до списку авторів, якими я так захоплююся. З цим вони кажуть мені, що тепер я можу приєднатися до клубу, це фантастично, чудово. Зараз багато людей з різних куточків світу хочуть читати ці книги: це мрія будь-якого автора. Це все дуже добре, я радий, але в якийсь момент мені доведеться сидіти склавши руки і писати», і він посміхається з іншого боку екрану.

ПРОДОВЖУЙТЕЧИТАТИ

АбдулразакГурна: якими є книги нової Нобелівської премії з літератури